Транскордонні проєкти – це не лише показники, бюджети, звіти та платежі. Хоча вони є невід’ємними елементами будь-якого проєкту, та кожен з них приховує, перш за все, конкретні ідеї, цінності та мрії людей, які дані проєкти реалізовують, а крім цього розповіді тих, хто отримав користь від їхньої реалізації.

Ми хочемо ознайомити вас з деякими з них через «Історії з проєктів» – цикл, у якому ми показуємо людський (але й також «тваринний» – як, наприклад, у 1-й, 13-й та 14-й розповідях) вимір наших вибраних проєктів. Запрошуємо вас ознайомитись із ними!

Для мене це не просто проєкт, це моє життя.

 Алла Андрущук, ініціаторка проєкту BEC «Кордони рівних можливостей», ділиться своєю непростою історією, яка почалася задовго до того, як опис проєкту з’явилася на папері. 

Алла - мати чотирьох дітей, з яких двоє мають серйозні проблеми із здоров’ям. У старшої дочки вже у старших класах виявили стирання кульшових суглобів, викликане родовою травмою. Вже студенткою вона втратила здатність ходити, декілька років чекала на складну операцію.

Уже після сорока я очікувала на народження наймолодшого синочка, впевнена, що з ним все буде добре і що, завдяки великому материнському досвіду, вдасться уникнути можливих помилок. Та сталось по-іншому. Коли під час кесарського розтину хлопчик побачив світ, він не міг самостійно дихати. Лікарі робили невтішні прогнози, готували мене до найгіршого. Але якимось дивом син почав ковтати і вдихати, рухався, почав самостійно їсти. На 14 день його відключили від апаратів. Ми провели у лікарні ще місяць, а відтак нас виписали додому.

Однак критичний стан протягом перших днів життя дався взнаки і вплинув на здоров’я хлопчика. Його розвиток відбувався не так, як слід. Алла почала звертатися до медиків, об’їздили з сином більше десяти санаторіїв і реабілітаційних центрів. Завдяки невтомній материнській праці, у 7 років синочок зробив свої перші кроки. Це було велике досягнення. Також, після операції, проведеної у віці 25 років, знову встала на ноги старша дочка. Важко описати, що довелося пережити Аллі та її дітям: недоспані ночі, неймовірна втома, відчуття безнадії, що змінювалась радістю, супроводжували їх усі ці роки.

В один особливо важкий момент, коли ми очікували на операцію старшої дочки, а молодша мала п’яте за рік запалення легенів, я пообіцяла, що, якщо все пройде успішно, присвячу своє життя таким, як мої діти.

На той час Алла багато спілкувалася з батьками особливих дітей, такими, як і вона сама. Вона бачила, що ніхто так не розуміє потреб цих дітей, як вони. Так, у 2012 році зусиллями Алли та її однодумців було створено Благодійний Фонд «Живи з надією», а в 2015 – ГО Товариство дітей з інвалідністю та їхніх батьків і друзів «Зоря надії». Організовували збір коштів на лікування та іншу допомогу потребуючим, прагнули донести до широкого загалу їхні проблеми.

Однак Аллі хотілося більш комплексного вирішення проблеми, вона шукала нових можливостей, брала участь у різноманітних міжнародних заходах. Її перший проєкт з польським партнером з’явився завдяки контактам, налагодженим під час Конгресу Ініціатив Східної Європи у 2013 році. У рамках цього проєкту під час навчального візиту до Польщі Алла побачила, як там вирішується питання дітей з особливими потребами: вони мали можливість проходити реабілітацію, навчатись, розвиватись. Контраст між побаченим і тим, що було в неї вдома, просто вражав! Вона усвідомила, які можливості розвитку є у цій сфері.

 І тут ще одна несподівана зустріч змінила її життя. У Замості, під час візиту в Асоціацію допомоги дітям з обмеженими можливостями «Крок за кроком» вона зустріла неймовірну людину  і чудового лікаря  – Марію Круль. Дізнавшись, що Алла мешкає у Кременці, Марія розповіла їй свою історію. До війни родина її матері також мешкала у Кременці. Під час війни матір і її двох сестер врятувала і переховувала в себе українська сім’я, а відтак допомогла відправити їх до Польщі. Тому у Марії особливі почуття до цього міста, яке вона часто відвідує. Спільним виявилось і те, що Марія – також мати особливої дитини. Так розпочалась співпраця між двома організаціями: фахівці Асоціації «Крок за кроком» приїжджали в Україну, приймали дітей на лікування у себе в Польщі. Згодом спільними зусиллям вдалося написати проєкт на грантовий конкурс Програми ПБУ, який зараз успішно реалізується.

Ідея проєкту досить амбітна, особливо для української сторони - адже нічого подібного зараз не існує не тільки в області, але й у країні. У Кременці будується центр для дітей та молоді з інвалідністю, який забезпечуватиме не лише реабілітацію, але й навчання й соціалізацію для 100 осіб!

Такі діти здебільшого повністю залежать від батьків, а всі батьки мріють щоб їхні діти стали більш самостійними, могли б опанувати якийсь фах, наповнити своє життя спілкуванням. Саме тому так важливо було створити у центрі школу.

Ще один подібний центр буде створено у Замості, він обслуговуватиме 28 дорослих, які страждають на рухові, розумові, мовленнєві, зорові та слухові порушення. Крім того, партнери проєкту планують навчання для 50 фахівців з обох країн.

У майбутньому Алла також мріє створити еко-майстерні, де навчатимуть різних ремесел, а також про соціальне підприємство, де молоді люди зможуть реалізувати себе у роботі. Ще одна ідея - будинок тимчасового проживання для дітей з особливими потребами та їхніх батьків.

Сподіваємося, що одного дня всі ці мрії та плани стануть реальністю.

Більше інформації про проєкт BEC можна знайти тут.

Галерея

Project story 22