Війна увірвалася в життя мільйонів українців, безповоротно змінивши їх. Польща була першою країною, що протягнула руку допомоги у скруті. У ці дні ми стали свідками неймовірних прикладів солідарності та співпраці між нашими країнами. Адже найкращі людські якості проявляються у скрутні часи. Завдяки міцним зв’язкам, налагодженим під час реалізації спільних проєктів, українські та польські організації зараз мають можливість надавати допомогу тим, хто її найбільше потребує. Інфраструктура та обладнання, одержані у рамках проєктів, використовуються тепер для цілей, які неможливо було передбачити раніше, але незмінно служать людям. Ми хочемо поділитися з вами історіями українсько-польської дружби і співпраці під час війни.
Звістка про війну склихнула Кременець і викликала паніку серед його мешканців. Працівники проєкту «Прикордоння рівних можливостей» (BEC), що реалізується у цьому місті, непокоїлися не лише про долю своїх рідних, а й про своїх пацієнтів та підопічних – дітей з інвалідністю, які є найбільш вразливими у таких ситуаціях. Як врятувати їх від жорстості загарбників? Куди втікати?
На щастя, на допомогу прийшли польські партнери – «Асоціація допомоги дітям-інвалідам «Крок за кроком». Працівники асоціації забирали сімї з дітьми на українсько-польському кордоні та допомагали їм знайти місце проживання в Польщі чи інших європейських країнах, таких як Німеччина, Австрія та Італія.
Нам пощастило, що ми маємо таких друзів. Завдяки їм нам вдалося в перші дні війни перевезти 10 дітей з нашої Тернопільської області. Але якимось чином про нас дізналися люди з інших областей України і мені почали телефонувати звідусіль. Здається, ми отримали понад 100 запитів допомогти з перевезенням через кордон. – розповідає Алла Андрущук, голова громадськох організації «Товариство батьків дітей з інвалідністю та їх друзів «Зоря надії», що є бенефіціаром проєкту.
Поступово війна охоплювала інші території України і потік внутрішніх біженців до західної частини України зростав. Кременець став тимчасовим домом для 13 тисяч людей з охоплених війною регіонів. Реабілітаційно-освітній центр «Зоря надії» прийняв людей з Бучі, Ірпіня, Одеської та Харківської областей. Для дітей з інвалідністю пошук притулку в Європі виглядав безпечнішим варіантом, тож партнери проекту BEC допомагали їм у цьому. З початку війни вони встигли організувати перевезення для понад 100 сімей з дітьми – важко навіть усвідомити таку величезну цифру.
Історії цих людей не можуть не хвилювати, а іноді вони просто шокують. Як, наприклад, історія мужнього хлопця Євгена з Чернігова, який сам подолав понад 10 кілометрів на інвалідному візку, втікаючи із свого рідного міста під Києвом. Або історія сім’ї з Херсона, міста, що перебуває під російською окупацією. Ці люди жили в постійному жаху і хотіли вирватися звідти будь-якою ціною. Мати двох дітей, одна з яких - 16-річна дівчина з важкою інвалідністю, звернулася з проханням допомогти. Та довелося чекати 50 днів, щоб виїхати з міста, адже це було надзвичайно небезпечно. Нарешті, завдяки сміливим людям, їм вдалося це зробитию Зараз вони у Любліні, де їх гостинно зустріли.
Для людини з інвалідністю довга подорож за кордон пов'язана з труднощами як фізичного, так і технічного характеру. Іноді інвалідний візок не поміщається в машину або потрібна додаткова допомога, щоб підняти лежачу людину. Чоловік-опікун віком до 60 років не має права перетинати кордон зі своїм підопічним без спеціального дозволу. І навіть після перетину кордону на новому місці нелегко впоратися самостійно. Мовний бар’єр, психологічна травма, потреба в кваліфікованій медичній допомозі, недостатня обізнаність з місцевим законодавством – всі це може викликати відчуття ізольованості, навіть депресію. У такій ситуації дуже важлива допомога інших людей, особливо тих, хто розуміє потреби дітей з інвалідністю.
Я просто вражена тим, що поляки роблять для нас, українців. Марія Круль, директор партнерської організації «Крок за кроком» із Замостя, 24 години на добу допомагає нашим біженцям. Її жертовність та відданість справі просто неймовірні. – ділиться споїми почуттями Алла.
У самої Алли та її колег також немає часу на відпочинок. Вони перевозять через кордон сім’ї, які потребують допомоги - автобусом чи автомобілем, а потім повертаються назад до Кременця з гуманітарною допомогою: продуктами харчування, гігієнічними засобами та іншими предметами першої необхідності. Адже потрібно допомагати людям, які залишаються в їхньому місті. Раніше для неї найважливішою метою було завершити будівництво Центру та провести навчання для спеціалістів. Тепер через війну все змінилося. Хоча будівництво триває, майбутнє є непевним і планувати щось важко. Чи буде завершено будівництво? Чи буде новостворений центр утримуватись належним чином? Чи знайдуться люди, які захочуть і зможуть тут працювати?
Надія на краще майбутнж – це єдине, що підтримує її у житті. А думка про те, що по обидві сторони кордону є люди, готові прийти на допомогу, робить цю надію ще сильнішою.
Дізнатися більше про проєкт «Прикордоння рівних можливостей», що фінасується Європейським Союзом у рамках Програми Польща-Білорусь-Україна, можна тут.
Чи була ця сторінка корисною?
